Читать онлайн книгу "Я від Яники"

Я вiд Янiки
Янiка Мерило


Шедеври нон-фiкшн
Ця книга – про те, як IT-технологii почали ставити на службу людинi i суспiльству. Про те, як стала можливою поява електронного квитка, електронних засобiв оплати та голосування, про те, як крок за кроком в нашiй краiнi народжуеться електронний уряд.

Це книга про те, як свiт поступово перетворюеться на сучасний, динамiчний i, в першу чергу, зручний для життя. І це розповiдь про шлях i зусилля авторки, Янiки Мерило, яка хоче створити суспiльство, в якому людинi було б комфортно, спокiйно i безпечно жити.

У форматi PDF A4 збережений видавничий макет.






Янiка Мерило

Я вiд Янiки


© Янiка Мерило, 2020

© В. С. Мурич, переклад, 2021

© М. С. Мендор, художне оформлення, 2021

© А. К. Панченко, фото для обкладинки, 2020

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2019


* * *


Янiка знае, як зробити Украiну европейською державою. Вона розповiдае про свiй шлях до мети, не приховуючи поразок i радiючи перемогам, i я радий, що частину цього шляху, пов’язану з роботою, ми пройшли разом, а друзями цей шлях продовжуемо. «Я вiд Янiки» – книга, сповнена оптимiзму й надii, навiть коли складно.

    Володимир Омелян, мiнiстр iнфраструктури (2016–2019)

Янiка дивним чином вмiе об’еднувати людей i досягати результатiв. Їi емпатiя, доброта, креативнiсть i неймовiрна допитливiсть роблять ii iдеальним партнером, про якого тiльки може мрiяти архiтектор.

    Мануела Гатто, директорка Zaha Hadid Architects

Ви тримаете в руках не просто книгу, а захоплюючу iсторiю життя успiшноi бiзнесвумен i ледi-лiдера, яка, пройшовши непростий шлях, стала тригером змiн i трансформацiй у рiзних сферах життедiяльностi декiлькох мiст i навiть краiн. Янiка Мерило повертае нас своею книгою до подiй недавнього минулого, змушуе задуматися над важливими моментами iсторii й надихае на подальший цифровий розвиток i рух вперед.

    Юрiй Гусев, голова Херсонськоi обласноi державноi адмiнiстрацii, заступник мiнiстра оборони Украiни (2015–2016)

Вiдмiнна книга про початок шляху. Рекомендую!

    Давид Арахамiя, Голова депутатськоi фракцii «Слуга Народу»

Янiка – це справжнiй друг Покрова. Вона допомогла реалiзувати проекти, про якi ми навiть не знали, не могли уявити, що вони у нас будуть. На всiх етапах реалiзацii Янiка була поруч, i це залишаеться незмiнним – разом йти до кiнця, до позитивного результату, до перемоги. При цьому все, що вона робить, – не для реклами, не для картинки – це щиро i вiд душi. Те, що сьогоднi велика рiдкiсть.

    Олександр Шаповал, мер Покрова

Янiка – iдеальне доповнення будь-якоi органiзацii, що вiдкривае новi дверi. Дуже мало таких людей, якi за одну нiч створять презентацiю для важливих зустрiчей разом iз ринковим аналiзом i ii впевнено презентують. Нескiнченнi перельоти, вiдрядження з ночiвлею, це вимагае особливоi витривалостi. На додаток до всього, вона ростить дитину i пише вiршi.

    Урмас Сиирумаа, засновник фонду US Invest i президент Олiмпiйського Комiтету Естонii

Дитинство в атмосферi трьох мов, життя на двi краiни, теологiя, IT, космос, електронний уряд, iнвестицii, журналiстика, державнi реформи, допомога ветеранам АТО i глибока вiра в те, що правильне бачення передуе правильнiй реальностi. Неймовiрна iсторiя жiнки, розказана нею, на самому початку цiеi iсторii.

Рекомендуеться всiм, хто й досi вiрить у те, що стать зумовлюе професiю, а великi державнi змiни – заняття виключно для чоловiкiв.

    Ольга Руднева, директорка Фонду Олени Пiнчук

Є рiзнi iсторii. Однi наповненi фактами, цифрами i подiями. Іншi – емоцiями, персонажами i яскравими моментами. Книга Янiки – це мiкс першого i другого. Але в будь-якому випадку, це вкрай цiкаве читання, яке захоплюе з перших сторiнок.

    Борислав Береза, народний депутат Украiни VIII скликання

Коли Янiка приедналася до Arvopaperi, вона була двадцятирiчною програмiсткою. Спочатку вона зачарувала красою i вмiнням комунiкувати, а з часом – професiоналiзмом i працездатнiстю. Завдяки допомозi Янiки народилися найкращi у сферi iнвестицiй медiа, онлайн-сайт i форум, на якому були присутнi всi зацiкавленi в iнвестуваннi. А Янiка стала таемничою зiркою фiнського свiту iнвестування.

    Ельяс Репо, керiвник i головний редактор Arvopaperi

Янiка – це нереальна енергетика. Вона здатна зарядити iдеями навiть заморочених адмiнiв. Ми наживо познайомилися на зустрiчi разом iз Євгеном Уткiним i одразу пiшли в тематику IT i змiн в краiнi. Говорячи про скасування довiдок, захисту IT-бiзнесу i створення цифрових сервiсiв, мимоволi перша асоцiацiя – Янiка. І це, справдi, велика щоденна праця, яка змiнюе Украiну на краще.

    Олексiй Гриценко, пiдприемець, один iз засновникiв Автомайдану




– Слухай, давай я пiдiйду до того депутата ось у цьому? – i молодий депутат тiеi ж фракцii гордо зняв пiджак.

А пiд ним – футболка з великим написом «Я вiд Янiки».

Я засмiялася:

– Не треба. Тiльки я «вiд Янiки».







Роздiл 1

Створення мого маленького свiту


«Дiвчино, а ви тут часто?»

Хоча навряд чи вiн так запитав. У нього вiдмiнне почуття гумору i досить креативне мислення. Вища фiлософська освiта i вища художня, все-таки.

А вона тут, справдi, бувала часто. Моя мама влiтку пiдробляла гiдом, i саме Казанський собор був тим мiсцем, куди вона постiйно возила туристiв, щоб показати всю красу Пiтера. Так вони i познайомилися: у той день тато отримав диплом у пiтерському унiверситетi i йшов додому з пакетом продуктiв повз лавочку, на якiй сидiла незнайомка.

Далi моя доля була вирiшена. Пiсля доленосноi лавочки пройшло кiлька рокiв вокзальних перонiв в Пiтерi i Тарту, сотнi листiв i десятки дзвiнкiв «вiчного 07».



Сiмдесят друга! Чекаю, затамувавши подих!

Не може бути, повторiть, я впевнений – вдома!

А, ось уже вiдповiли… Ну, здрастуй, – це я!

    В. Висоцький

Хто змiг би протистояти моiй юнiй мамi? І тато вирiшив переiхати в Тарту – маленьке зелене унiверситетське мiстечко в Естонii. Точнiше, переiхати, залишивши собi в Пiтерi крихiтну майстерню вiд Спiлки художникiв «на горищi», бiля самого Литейного.

Почувши «майстерня», дехто, мабуть, уявляе високi бiлi стiни i стелi, багато повiтря й величезнi картини на стiнах. Усе було з точнiстю до навпаки. Крихiтна майстерня, хоча i в прекрасному мiсцi, у самiсiнькому центрi Пiтера, але не на першому, а на останньому поверсi, куди не доходив лiфт навiть у тi моменти, коли працював. Великi залiзнi дверi царських часiв пам’ятали, напевно, всю iсторiю останнiх столiть вiд останнього царя до першого художника-авангардиста, i лiфт самостiйно вирiшував, як часто i куди йому iхати. «Кого я тiльки не пережив, i вас переживу». А мiг взагалi нiкуди не доiжджати, як це сталося з татом в одну новорiчну нiч, яку вiн там i провiв, поки наступного дня на роботу не вийшли черговi i зi свят не повернулися сусiди, якi прийшли на допомогу. Зазвичай трiск лiфта було чути навiть у майстернi, i з того часу я боюсь лiфтiв.

Але коли день був хороший i лiфт доiжджав на пiв поверху нижче сходового майданчика, треба було вiдкрити двое старих дверей, щоб, пригинаючись, увiйти до майстернi. Сама майстерня, напевно, була площею метрiв двадцять – з маленькою кухнею i ще меншим туалетом. Милися на кухнi, i воду пiдiгрiвали на плитцi в каструлях. Боже, як я любила цю майстерню, дворики старого Пiтера, бiлi ночi, розведення мостiв i знайомi станцii метро! Я не була там iз 2014 року.

Узимку, на канiкули, а iнодi й на довгi вихiднi, ми iздили до Пiтера, влiтку – завжди до Кам’янця-Подiльського i в Чабани бiля Киева. Туди мене привозили пiсля закiнчення навчального року та залишали з тiткою в Чабанах або в бабусi-дiдуся в Кам’янець-Подiльському на цiле лiто.

Батько народився в Ізяславi, бiля Кам’янця, пiд час вiйни. Але незабаром молода сiм’я переiхала в сам Кам’янець, тут дiдусь пропрацював головним бухгалтером на рiзних заводах усе життя. Цим вiн змiнив сiмейну традицiю, яка почалася ще з 1200 року родинною лiнiею священикiв.

Кам’янець для мене рiдне мiсто, де в однiй iз хрущовок на третьому поверсi й у дворах навколо них я провела багато рокiв свого дитинства. Якщо батьки сперечалися з приводу того, де саме я навчилася розмовляти росiйською: слухаючи iхнi розмови вдома, у дворах Таллiнна i Чабанiв чи постiйно бiгаючи в Пiтерi на Кузнечний ринок (це теорiя мами), то з украiнською завжди було все очевидно – я навчилася вiд батька.

З мовами вiд мого народження у нас все було i складно, i просто. Просто, тому що тато вирiшив одразу почати розмовляти зi мною винятково украiнською i не можу згадати жодного випадку, коли ми б спiлкувалися росiйською. Інакше було б якось дивовижно й незвично. З мамою тато розмовляв росiйською, хоча мама, слухаючи нас, трохи навчилася й украiнськоi. Сорок рокiв потому, працюючи гостьовим лектором в унiверситетi Івана Франка у Львовi, мама дуже шкодувала, що тодi не навчилася вiльно розмовляти украiнською. А з мамою ми спiлкувалися естонською.

Ось так i вийшло, що я виросла в сiм’i, де було постiйно три мови й сумiш рiзних культур i свiтосприйняття.

Із журналiв я читала «Барвiнок», вечорами ми слухали програму «Время», святкували з салютами Новий рiк, я обов’язково читала Лесю Украiнку та iсторiю Украiни, ходила до естонськоi школи i не вiдчувала жодних протирiч.

І що ж зрештою вийшло? Я виросла в оточеннi трьох мов, i потiм освоювати новi, фiнську й англiйську, було, напевно, простiше, хоча працювати над ними довелося постiйно, як i досi я працюю над удосконаленням украiнськоi мови та термiнологii. Одна справа розмовляти вдома з татом, iнша – прямi телеефiри. Сама потiм переслуховую iх та роблю висновки, а iнодi це робить педагог з украiнськоi, видiляючи помилки. Для мене володiти чистою й красивою мовою – це елементарна повага до мови, до себе i до моеi краiни.

Постiйнi подорожi тодi стали нормою, i я почала вiдчувати, що немае нiчого страшного, коли ти опиняешся в новiй краiнi i знову «на валiзах» – це звичайне життя. Однак, не так просто було, коли я з мамою в одинадцять рокiв переiхала до Фiнляндii. Це був переiзд до новоi краiни, i довелося одночасно вчитися у двох школах – i в Естонii, i у Фiнляндii.

Пiзнiше я жила в рiзних краiнах i мiстах, i тодi вже досить просто освоювалася. Щоправда, з часом було вже важче розлучатися з мiсцями й мiстами. До 20 рокiв я, в основному, прожила в Естонii, потiм – п’ять рокiв у Фiнляндii, ще п’ять – в рiзних краiнах, у тому числi в Штатах пiд час IT-буму, а з 2007-го постiйно живу десь мiж Украiною й Естонiею.

І немае жодноi «кризи iдентичностi». Я естонка й украiнка, i не бачу в цьому протирiч, так само як i не бачу причин аналiзувати «а хто я бiльше?». Абсурдне питання. Не вимiрювала. А в дитинствi, коли мене запитували: «А ти хто?», натякаючи на те, що я «естонка-украiнка», я безневинно вiдповiдала – «Я Янiка». Мiй тато украiнець, мама естонка, i я не бачу необхiдностi визначатися на процентному спiввiдношеннi чи щось ускладнювати.




Роздiл 2

Розлучення батькiв, бабуся й дiдусь i кiмнати, сповненi свiтлом


Коли менi було одинадцять, батьки вирiшили розлучитися. Нехай це залишиться iхнiм особистим життям, але справа була в рiзних характерах i темпераментах. Батько, або «тато», дуже любив маму, i, хоча мама потiм вийшла замiж, а тато одружився, а потiм ще раз розлучився, вона залишилася його любов’ю на все життя. І тепло, i сумно.

Не знаю, що стало останньою краплею, але мама взяла мене й поiхала на рiк до Фiнляндii, а тато приiхав в порожню квартиру. Вона дуже боялася, що вiн вiдвезе мене в Украiну, а вiн, напевно, i не думав, що може нас втратити. Просто вони були такi. Складно було.

Чи залишаються пiсля цього шрами, не менi судити, але я досi чомусь боюся, що коли хтось пiде, вiн уже не повернеться. Навiть коли кохана людина вночi встае попити води, я одразу прокидаюся. Не знаю, можливо, це пов’язано з пам’яттю про тата, що залишився сам самотою в порожнiй квартирi.

Потiм мама познайомилася з вiтчимом, i вiн став одним iз найрiднiших членiв нашоi сiм’i. Вони разом уже майже двадцять рокiв. Батько поiхав назад до Пiтера, вважаючи, що йому як художнику там простiше, нiж у маленькому Тарту. Моя мама зараз вже вийшла на пенсiю – вона все життя пропрацювала в Тартуському унiверситетi доцентом, вивчаючи вимираючi фiнно-угорськi мови, точнiше вотську.

Мiй перший крок був в Тарту, перше кохання – в Чабанах, перший зуб випав десь пiд Усть-Лугою в подорожах з мамою до вотiв, а «Касабланку» я полюбила у Фiнляндii.

Коли ми з мамою переiхали до Фiнляндii, менi було одинадцять рокiв. Я, по сутi, майже не говорила фiнською, знала тiльки тi слова, яких мама мене навчила пiд час прогулянок за мiстом або якi чула по телебаченню.

Ми переiхали в Турку – зелене студентське мiстечко, схоже на Тарту, – i мене вiдправили до школи бiля будинку. До того часу я не розмовляла фiнською, але тут довелося почати: адже уроки проводилися саме цiею мовою. До того ж, незабаром треба було здавати iспити й у Фiнляндii, i в Естонii. Зрештою, у тому ж роцi я закiнчила школу в двох краiнах й освоiла базу фiнськоi мови, зокрема переглядаючи (i прослуховуючи) фiльми англiйською, читаючи i переписуючи субтитри фiнською. Із першого класу я навчалася у спецiалiзованiй мовнiй школi, англiйська у мене була значно кращою, i це стало виходом – вчити другу iноземну через краще знайому першу iноземну. Я, напевно, кiлька сотень разiв переглянула «У джазi тiльки дiвчата» i «Касабланку». І досi люблю цi фiльми, навiть пам’ятаю багато дiалогiв i цитат; ну i «Zorro», а ще, треба зiзнатися, мультик «Чiп i Дейл». Дiвчинка з дитинством у Радянському Союзi пiсля «iжачкiв у туманi» потрапила до Фiнляндii…



Цей рiк у Фiнляндii я пам’ятаю майже як учорашнiй день. Великi порожнi кiмнати i трiск пiдлоги, вiд якого я кожного разу здригалася. Сiк, який розбавляли водою, щоб економити, i купони, якi вирiзали з газет: там писали, де сьогоднi продукти дешевшi. Не кажучи вже про те, як смачно я навчилася готувати смажений i панiрований оселедець. До речi, звичка дивитися в магазинi «що сьогоднi дешевше» i, виходячи з цього, готувати, залишилась i донинi – хоча, можливо, вже й не особливо потрiбна. Але мама, яка залишила все татовi, пiсля повернення з Фiнляндii на заробленi грошi купила гарну квартиру в новобудовi поблизу лiсу. Вiд школи це був, напевно, найбiльш вiддалений будинок мiста, i я вставала о 6:30, щоб сiсти на автобус о 7:05 i з пересадкою встигнути на уроки о 7:45. Вставала i снiдала я сама, i не прокинутися з першим дзвiнком будильника означало гарантовано спiзнитися на уроки. Менi зараз здаеться, що я рiдко запiзнювалася, i це точно навчило почуттю вiдповiдальностi. Проте за будинком був прекрасний лiс, де вiтчим мене навчив кататися на лижах, а потiм допомiг опанувати й гiрськолижний спорт на тих небагатьох гiрках, а точнiше пагорбах, якi можна знайти в Естонii.

Пiсля смертi матерi вiтчима квартиру у лiсi замiнили на бiлий будинок початку минулого столiття з високими стелями й верандою. Колись тут був кiнотеатр, але в радянськi часи побудували стiни й роздiлили будинок на кiлька квартир. Коли моi купили будинок, вони прибрали зайвi стiни, i вiн знову став свiтлим, сповненим повiтря i простору. Будинок, де завжди з задоволенням зустрiчають друзiв.

Дiдусь помер, коли я приiхала до Естонii здавати iспити. У нього був швидко прогресуючий рак кровi, i вiн не хотiв, щоб я приходила до лiкарнi i бачила його слабким i безпорадним.

«Його бiльше нема», – просто сказала бабуся й зачинила дверi до кiмнати, де я гралася з подружками. Як зараз пам’ятаю, як стало тихо – тодi немов зникли звуки i навiть повiтря.

Так я його й запам’ятала: темноволосим, радiсним i працьовитим – вiн присвятив свое життя сiльському господарству. Пам’ятаю, як вiн стояв у свiтлiй кухнi на першому поверсi «хрущовки» посеред паркiв, де я постiйно перелазила через балкон, щоб стрибати по гаражах або лазити по деревах.

«Наша лисичка прийшла», – смiявся дiдусь, укладаючи в гриль нову курку, коли з коридору лунав мiй голос. Як багато було свiтла й любовi. І як тихо стало в той день, коли вiн пiшов…

Бабуся померла, коли я вже вчилася в унiверситетi i жила своiм життям. Вона хворiла, напевно, на хворобу Альцгеймера або на щось схоже – коли поступово зникае пам’ять, не вдаеться впiзнавати близьких чи картинки з минулого. Ти бачиш, як людина вiддаляеться, не розумiючи, що вiдбуваеться. Спочатку ii покинула довгострокова пам’ять, а згодом i дiдусь зник, потiм поступово i ми стали тими незнайомими людьми, якi до неi приходили. Їй, напевно, було складно…

Ми не розумiли, що бабуся не виходить в мiсто не тому, що не хоче, а тому, що боiться. Боiться своеi розгубленостi, того, що вже не завжди розумiе, куди йти, i все бiльше вiддаляеться вiд звичайного i звичного життя. Навiть на сьогоднiшнiй день не iснуе лiкiв, якi б вилiкували цю хворобу, е тiльки тi, що сповiльнюють вiдхiд. Я й досi докоряю собi, що ми не зрозумiли цього ранiше. Хоча що могла помiтити двадцятирiчна дiвчинка, яка живе в iншому мiстi, якщо навiть моя мама не помiчала…

Я досi увi снi бачу бабусю. Вона нiчого не говорить, але вона завжди в кiмнатi мого дитинства, де багато свiтла, i я розумiю, що вона хоче сказати: «Вiдпусти, не край серце». І в ii словах так само багато свiтла, як було в моему дитинствi – i я прокидаюся в сльозах.




Роздiл 3

Дев’яностi. Молодий стартапер i найприбутковiший бiзнес


Напевно, вперше моя пiдприемницька жилка проявилася приблизно через рiк пiсля розлучення батькiв – у будь-якому разi, так менi пригадуеться. Значить, менi було, плюс-мiнус, дванадцять рокiв. Якось вийшло, що мiй тато зайнявся приватним бiзнесом, що тiльки-но почав вiдроджуватися в молодiй Естонii, яка тiльки-но вiдновила свою незалежнiсть. Точнiше, на бiзнес, думаю, його наштовхнула моя суперактивна мама, якiй i тодi нiхто не мiг сказати: «Нi».

Вона перекладала в Тартуському театрi «Ванемуйне» роботу iноземних хореографiв i якось налагодила дружбу з продавцями програм i квиткiв. Ви ж пам’ятаете, що в тi роки вони разом iз гардеробниками були головними. І саме вони пустили маму до театру продавати налiпки. Гномики, Снiгуроньки, Червонi капелюшки, усе, як годиться. Точнiше, мама сама не продавала, а приносила татовi налiпки, якi вiн малював i друкував у пiдвальнiй майстернi. Разом iз програмами у дiвчат рокiв 70 можна було купити i прекрасних гномикiв або Снiгуроньку. Я й досi пам’ятаю запах цих наклейок. Йшли першi роки незалежностi з валютними магазинами, жуйками «Турбо» i наклейками з гномами.

Звучить, можливо, i не переконливо, але цi гномики дозволили менi купити цiлi полицi нових книг, i батьки, напевно, теж щось придбали. Але якось поступово перiод гномикiв пройшов i настав перiод «Шансу» – настiльноi гри, яку тато намалював, друкував у Пiтерi i продавав у Росii та Естонii. Настала епоха молодоi республiки з безготiвковими коштами й першими Nintendo. Пам’ятаю, як в ЦУМi за проданi татовi iгри давали талони, на суму яких я могла вибрати чимало усiлякого дивного товару.

І саме гра Nintendo, куплена за «Шанси», зiграла важливу роль у моему найприбутковiшому бiзнесi. Коли тато черговий раз поiхав до Пiтера, вiн залишив у коридорi ключi вiд пiдвалу, що виявилося фатальною помилкою. Юна завзята душа потрапила до пiдвалу i виявила сотнi iгор у великих стосиках. І народилася чудова iдея монетизацii.

Товар е – потрiбен канал збуту. Школа. Добре, якщо е канал збуту, потрiбен маркетинг. Шкiльне радiо. Хто мае доступ до шкiльного радiо? Правильно – керiвник бiблiотеки. І як його мотивувати? Взяти в долю. Ще потрiбна логiстика. Завдяки Nintendo це теж можна вирiшити.

Ось так i вийшло, що у своi дванадцять я створила перший i досi найприбутковiший стартап. Домовилася з хлопчиками, що вони будуть носити iгри до школи, а за послугу доставки зможуть пограти на моему Nintendo. Керiвник бiблiотеки буде оголошувати на шкiльному радiо, що в бiблiотецi продаються iгри, i за це отримуватиме половину прибутку. Бiзнес iшов прекрасно, i хлопчикам набридло стiльки грати в Nintendo. Розумiння важливостi маркетингу i вмiння дiлитися прибутком в дванадцять рокiв мене досi дивуе. Зрозумiло, що весь оборот був прибутком, адже прямих витрат не було. Скiльки я встигла заробити – не знаю, але батьки говорили, що я ще рiк не просила у них кишенькових грошей. Неправильне фiнансове рiшення, погоджуюся. Частину заробленого я точно витратила на книги, на що зазвичай i витрачала всi кишеньковi грошi.

Як я на таке наважилася? Ігор у тата було безлiч, на грi було i мое iм’я, i вiн завжди дозволяв брати, скiльки захочу.

Тато дiзнався двадцять рокiв потому – я випадково проговорилася. Вiн довго i гордо смiявся, а потiм запитав, чи я торгувала в унiверситетах. Нi, це була вже не я – у мене i так попит перевищував пропозицiю.




Роздiл 4

Дiвчина в IT, порушення «харчових ланцюжкiв» i перша робота


Не пам’ятаю, коли або чому я стала цiкавитися комп’ютерами, але пам’ятаю, що мама для своеi дисертацii купила комп’ютер вже в 90-му роцi. Менi було рокiв десять, i ми з мамою користувалися ним за графiком. Інодi вона i вночi вставала, щоб продовжити свiй час. До речi, це була едина рiч, яку мама забрала з собою пiд час розлучення.

Комп’ютери тодi були, скорiше, рiдкiстю, iнтернет ще не був доступний звичайним користувачам. Ішов перший рiк дев’яностих. Насправдi це був настiльки безiнтернетний час, що сучасним дiтям, напевно, вiн здався б епохою, яка настала одразу пiсля того, як вимерли динозаври, i безпосередньо перед середньовiччям, коли телевiзор дивилися ще при свiчках. Чесно кажучи, я пам’ятаю i дискети, i тетрiс, DOS i потiм dial-up. Синiй екран та iгри, де видно пiкселi. Напевно, це вже мало хто пам’ятае.

Термiнали з iнтернетом були доступнi тiльки в комп’ютерному класi фiзфаку, а сам клас чомусь був доступним для всiх. Це стало моiм улюбленим мiсцем, сюди можна було прийти пiсля школи i залишатися до закриття. Звiдти всi моi друзi й соратники. Клуби я не любила, нiколи туди не ходила, навiть вино навчилася пити запiзно, у своi двадцять, не кажучи вже про iнше. До речi, iнше, мiцнiше, так i не навчилася пити, не люблю. Вiдмiнницею я точно не була, але зрештою на випускнiй грамотi було бiльше п’ятiрок, нiж четвiрок. Чи мае це зараз значення? Навряд чи. Менi вже тодi було складно вчити предмети, якi я не розумiла, навiщо треба вчити. Любила iсторiю й лiтературу, хоча шкiльна програма того часу робила все, щоб убити любов до книг.

Хто у своi шкiльнi роки хоче читати або зрозумiе «Ілiаду» або «Одiссею», або навiть «Старий i море» Хемiнгуея? Зараз я, до речi, Хемiнгуея дуже люблю. Майже все, крiм «Старого i моря». І моя любов не пройшла, тому що багато читаючи, я розумiла – е ще стiльки реально цiкавого. Хоча iншим у шкiльний час здавалося, що простiше здатися… Єдине, що я пам’ятаю зi шкiльноi лiтератури, – це монолог Гамлета англiйською. Повнiстю. Така у нас була сувора вчителька англiйськоi лiтератури. А оскiльки школа була спецiалiзованою, з поглибленим вивченням мов, то деякi предмети також викладали англiйською.

У наш час постiйно обговорюеться вплив батькiв на вибiр професii, але у мене точно в генофондi не було запрограмовано, що я стану IT-шницею. За часiв мого далекого дитинства про професiю «айтiшник» навiть не чули, от i не було ii в жодному генофондi. Так, звичайно, були iнженери й адмiнiстратори систем, але не було в нинiшньому розумiннi програмiста в той далекий 1979 рiк, коли я народилася. А мама забрала комп’ютер iз собою пiд час розлучення, швидше, для зручностi, нiж iз глибокоi любовi до iнженерii.

Мiй батько – художник, вiн точно не заперечував. У той час для нього комп’ютер був зайвою рiччю на столi, яка забирала мiсце у фарб й ескiзiв. Коли через 20 рокiв вiн купив ноутбук i став користуватися електронною поштою, а ще через п’ять рокiв пiсля винаходу WhatsApp i месенджерiв став користуватися й ними, я вiдчула, що тепер офiцiйно настав справжнiй прорив технологiй. Я тата дуже люблю, але це правда.

Із впливом вiтчима складнiше визначитися. Вiн закiнчив факультет астрофiзики, але з початку вiльного ринку працював в однiй iз найбiльших IT-компанiй Естонii, яка займалася збиранням комп’ютерiв пiд своiм брендом, Astrodata. Софт не писали, тiльки комплектацiя комп’ютерiв. Вiтчим часто мене брав iз собою на виiзнi заходи компанii, i це були вихiднi з реально крутими людьми. Саме людьми, не просто фахiвцями.

Мiй перший пiдробiток влiтку був саме в його компанii – тодi я у своi сiмнадцять рокiв приiхала в Таллiнн пiдтримати хвору маму вiтчима. Хтось зi спiвробiтникiв Astrodata теж захворiв, я його тимчасово замiняла й зумiла переконати керiвника, що створювати домашнi iнтернет-сторiнки для компанiй – це майбутне. Зараз це, напевно, звучить смiшно, але насправдi в 1996 роцi мало в кого були взагалi домашнi сторiнки, i я намагалася переконувати великi туристичнi компанii й роздрiбних постачальникiв, що «за цим справдi майбутне».

«Навiщо? Адже в нас «Жовтi сторiнки» в товстих довiдниках. Ось ми в томi 3 на 655 сторiнцi», – було типовою вiдповiддю. Крутий маркетинг.

До цього часу, звичайно, у мене вже була своя домашня сторiнка, я вмiла iх створювати, i швидко зрозумiла, що переконувати купити iнновацii нуднiше, нiж самiй писати код i створювати таку сторiнку. Врештi-решт, декiлька рокiв я пропрацювала в Olivetti програмiстом iнтернет-банкiв, що було реально круто – бо це означало поiздки до Італii, у маленьке мiстечко Івреа, у мiстечко спiвробiтникiв Olivetti, де було так нудно, що раз на рiк там змiнювали напрямок руху, щоб хоч якось оживити мiстечко хоча б на кiлька днiв. Але для мене цi робочi поiздки, коли для нас свiт тiльки вiдкривався, були просто чудовими.

Тож, коли зараз запитують: «Як ти потрапила в IT?», я не знаю, що вiдповiдати. Просто так усе склалося. Хоча, коли писала книгу, я у мами навiть запитала, чи пам’ятае вона цi переломнi моменти.

«Це у будь-якому випадку сталося б, незалежно вiд окремих факторiв», – просто вiдповiла вона.

Спасибi, що в моiх батькiв не було свого бачення мого майбутнього, не було й амбiцiй, ким я обов’язково повинна стати. Нi балериною, хоча з раннього дитинства я довго займалася художньою гiмнастикою й балетом, нi фiлологом, як мама. У них навiть якось на думку не спадало, що треба визначати мiй вибiр або долю.




Роздiл 5

Про Бога, ВНЗ i найдорожчий бренд у свiтi


Я вважаю, що освiта у сферi сучасних IT й iнновацiй в Украiнi, дiйсно, на сумному рiвнi. Так, з вищою математикою, звичайно, все вiдмiнно, але ступiнь iнновацiйностi та вiдповiдностi сучасним очiкуванням ринку, а також впровадження нових технологiй – не дуже. Я навiть не порiвнюю зi Штатами, де крутi iнновацii часто з’являються в результатi спiвпрацi приватного сектора, держави й унiверситетiв.

«Нам би з десяток комп’ютерiв у комп’ютерний клас», – вiдповiв проректор одного з крутих вишiв, коли я запитувала його про те, як можу пiдтримати розвиток у сферi iнновацiй.

Це не смiшно, а сумно. «Нi, не потрiбне новiтне середовище розвитку й тестування кiберспецiв», – вiдповiв iнший проректор, коли я запропонувала навчання на кiберполiгонi.

«А що як студенти зрозумiють, що вони крутi, i пiдуть?»

«У такому випадку краще взагалi не розвивати знання i вмiння, щоб вони не пiшли?» – не зовсiм розумiла я.

«Ну якось так. Вони або зрозумiють, що крутi, i поiдуть за кордон, або – що вони реально слабкi. Але ми ж цього теж не хочемо показувати».

І це не жарт, а реальнiсть.

Приблизно на такому рiвнi була й освiта у сферi програмування в Естонii за часiв моеi молодостi, i майже все перехiдне поколiння росло самоучками. Приватний сектор був далеко попереду, i не хотiлося витрачати анi хвилини на академiчнi знання, всi розвивалися разом й окремо через реальну роботу. Такий був час – час особливо яскравих контрастiв староi програми вишiв i нових можливостей у роботi й «реальному життi», як нам здавалося. Уже потiм, коли Таллiннський Технiчний унiверситет став спiвпрацювати з приватними компанiями щодо створення програми навчання, i банки разом зi Skype створили Естонський IT-коледж, ситуацiя почала змiнюватися.

З 16–17 рокiв я постiйно крутилася в айтiшнiй тусовцi: разом ходили з наметами на лiтнi фестивалi, разом грали в сквош, разом збиралися вечорами в комп’ютерних класах, щоб сидiти в чатах бiля темних екранiв i грати в MUD (Multi-User Dungeon) а пiзнiше – у першу версiю Halo, чорнi термiнали i Сommand Line.

Так вийшло, що я вирiшила вчитися не IT, а чогось зовсiм iншого – теологii. На класичнiй навчальнiй програмi теологii в Тартуському унiверситетi я дослiджувала iсторiю релiгii й релiгiй свiту, вивчаючи напам’ять Бiблiю й занурюючись в iврит.

Можливо, це була генетична пiдсвiдомiсть по лiнii дiдуся Аркадiя або просто звiдкись взявся iнтерес, але я вирiшила, що тiльки зараз, пiсля закiнчення школи, е час вчитися того, що реально цiкавить. Потiм у життi доведеться вчитися того, що знадобиться, але не факт, що це буде цiкавим. Не так багато хороших кар’ер побудовано на вищiй освiтi священника, але коли ще в життi буде можливiсть вчитися того, що цiкаво?

Саме священниками були всi моi прадiди, починаючи з Варлаама Хутинського, що жив у XII столiттi й був канонiзований двiстi рокiв потому. Як дивно бачити свого далекого предка на iконах, знаючи, що рiд тривае, не перериваючись, i я народилася з прiзвищем мого прадiда, зображеного на iконi. Якось дивно, але круто…

Я нiколи не хотiла стати священником, але мене цiкавить i завжди цiкавила психологiя мас й архiтектура церков. Як за допомогою релiгii впливають на свiдомiсть мас? Психологiя управлiння масами, комунiкацiя та вiдмiнний маркетинг. GR-менеджмент (Government Relations) з самого початку не дуже вийшов, якщо можна трохи пожартувати. Однак потiм ще й як налагодився!

Свою дипломну роботу я збиралася написати про «ринкову вартiсть бренду Ісуса», але очiкувано, що до цього не дiйшла, тому що через роботу в IT остаточно переiхала в Таллiнн.

І я справдi вважаю, що Бiблiю створювали крутi маркетологи й копiрайтери, якщо використовувати сучасну термiнологiю. До речi, без iронii i з глибокою повагою. Ну як можна було б краще сказати, нiж «на початку було Слово, i Слово було у Бога, i Слово було Бог»? Я до релiгiйностi ставлюся зi щирою повагою, як до потреби або бажання вiрити у щось. І нерiдко теж ходжу до церкви поставити свiчку. Просто. Менi подобалося б, якби було щось бiльше за життя i якесь умовне плече, на яке можна покласти голову. Навiть Ейнштейн, крутий прагматик, вiрив в умовного бога, бажаючи, щоб хтось в так само умовному харчовому ланцюжку був вищим за нього. І щоб не просто розiбрати все на бiти, байти й молекули. Нехай щось залишиться. І щоб любов була не просто хiмiчною реакцiею, а чимось набагато бiльшим.

Так i вийшло, що спочатку я вчилася зовсiм не за профiлем i тiльки потiм опанувала пiдприемництво та менеджмент, i врештi-решт закiнчила у Великiй Британii магiстерську програму сталого менеджменту. Але це точно буде не все.




Роздiл 6

IT-boom, Nokia, гвинтокрили i Pet Shop Boys


Через кiлька рокiв пiд час роботи в Olivetti я познайомилася з прекрасним фiнським IT-шником Cамi, з яким ми згодом подружилися. І зрештою вирiшили створити спiльну IT-компанiю для аутсорсингу.

Естонiя в кiнцi 1990-х i на початку 2000-х була ще в стадii низьких зарплат. У цих умовах цiлком логiчно було продавати нашi послуги Фiнляндii. Зараз вже Естонiя не така дешева, i через високi податки на зарплату (50 % +) IT-шники на руки отримують не набагато бiльше нiж в Украiнi, при цьому цiни на життя в Естонii вищi. Як жартував один украiнський IT-шник, який переiхав до Естонii: «Це ранiше я був багатий пiдприемець, тепер я простий IT-шник». Хоча, звичайно, за якiстю життя, послуг i правосуддя Естонiя вже – справжня Європа. Зараз IT-шники i в Естонii, i в Украiнi далеко не найбiднiшi, це точно.

Пiзнiше завдяки Самi ми почали продавати послуги Nokia Networks, i деякий час нашi програмiсти лiтали на гвинтокрилi на роботу в Гельсiнкi. Не знаю, легенда це чи нi, але перельоти припинилися, коли один топовий керiвник нiбито пробурчав, що вiн довше дiстаеться на роботу через затори в Гельсiнкi, нiж естонськi IT-шники летять з Таллiнна. Був 2000 рiк, i всi аналiтики ще вiщували, що IT-ринок буде рости майже вiчно, хоча пiдприемства вже почали попереджати: «Ми не можемо виправдати очiкування 1000-разового зростання прибутку».

У Фiнляндii один вiдомий керiвник IT-компанii навiть зателефонував у поривi лютi одному аналiтику й попередив не розхитувати очiкування: «Якщо ви такi розумнi, йдiть i керуйте самi, я нiколи не зможу забезпечити таке зростання, яке ви закладаете в оцiнку пiдприемства, а менi потiм за нього вiдповiдати».

Nokia з головним офiсом у Фiнляндii була значно жвавiшою й сподiвалася дуже скоро досягти 40 %-оi частки свiтового ринку в продажу мобiльних телефонiв, разом iз тим створюючи через субпiдряди ще кластер успiшних IT-компанiй. Такi були часи, i не так вже й давно.

До речi, iсторiя створення та падiння, переродження i знову падiння Nokia менi здаеться вiдмiнним прикладом для багатьох пiдручникiв у сферi менеджменту та маркетингу, гiдним того, щоб на хвилинку на ньому зупинитися.

Історiя Nokia починаеться з 1865 року, коли Фредерiк Ідестам заснував першу паперову фабрику в Тампере, а другу – в маленькому фiнському мiстечку Nokia (Нокiа). Звiдти й iм’я майбутнього виробника мобiльних телефонiв. Але в тi 1800-i – 1900-i роки попереду ще була довга iсторiя виробництва електроенергii, гумових виробiв i кабелiв. Можливо, ви пам’ятаете, були навiть шини Nokia. У 1980-х компанiя стала третiм найбiльшим у Європi виробником телевiзорiв, але настала криза, i компанiя вирiшила сконцентруватися на дiяльностi, яка займала лише кiлька вiдсоткiв вiд обороту – телекомунiкацii. Виробництво шин вивели з корпорацii i сконцентрувалися на зв’язку, а незабаром – на мобiльних телефонах. У результатi керiвник Nokia наклав на себе руки, i до важелiв правлiння прийшов Йорма Оллiла, який разом iз командою вивiв майже збанкрутiлу компанiю у свiтовi лiдери.

Як i Nokia, так i Оллiла був наповнений життям. Коли один журналiст наважився написати, що «Оллiла напрочуд малого зросту й у нього неширокi плечi», iншi журналiсти збунтувалися не на жарт. Як таке взагалi можна писати? У великого керiвника просто не можуть бути неширокi плечi. А пiд час прес-конференцii всi завмирали, вiдстежуючи прихованi сигнали – якого кольору у Оллiла краватка або як вiн моргнув, щоб зрозумiти, купувати акцii чи продавати. Усi сайти зависали вiд навантаження, бо дуже багато жителiв Фiнляндii були малими акцiонерами Nokia, i пiд час прес-конференцii перезавантажували форуми i новиннi сайти, чекаючи будь-якого сигналу «купувати або продавати».

Це був час, коли ми отримали субпiдряд вiд Nokia, потiм вiд Microsoft i ще декiлькох компанiй. Нiщо не вiщувало швидких змiн.

Приблизно тодi нашим клiентом став i Arvopaperi – незалежна медiакомпанiя з журналом i найпопулярнiшим новинним сайтом у сферi iнвестицiй. У наглядову раду Arvopaperi входили керiвники банкiв i фiнськоi бiржi, оскiльки було вирiшено, що саме ця платформа повинна бути об’ективним i незалежним джерелом бiржовоi iнформацii, новин i аналiзiв.

Панувало вiдчуття постiйного трiумфу iнтернет-технологiй, i десь у 2001 роцi Arvopaperi запропонувала викупити нашу IT-компанiю. Нiщо не вiщувало, що ця бульбашка ось-ось лопне i що у сферi IT взагалi е пузир. Усе йшло вгору нереальними темпами. Менi був приблизно 21 рiк.

Настрiй був урочистий i бойовий. Ми писали презентацii нашоi компанii з недитячими валюацiями. Пам’ятаю, як на останню сторiнку презентацii я вставила фото мого улюбленого Jaguar S-type i на фон вирiзала пiсню Pet Shop Boys «I’ve got the brains, you’ve got the looks, let’s make lots of money» – «У мене е мiзки, ви собою класнi, давайте заробимо купу грошей».

Трохи епатажу було сприйнято з гумором, бо тодi керiвником фiнськоi бiржi й Arvopaperi був зовсiм непростий бiзнесмен, який, свiдомо чи нi, копiював Гордона Гекко з фiльму «Уолл-стрiт», де амбiцii були цiлком дозволенi, – greed is good. Вiн посмiявся, побачивши фото «Ягуара», i ми подружилися на довгий час. А потiм цi спогади увiйшли i в ролик на честь 30-рiччя Arvopaperi, який i зараз ще можна знайти в YouTube.

Приблизно тодi ж грянув грiм. Точнiше, саме тодi, коли в березнi 2000 року ми вели переговори про продаж. Пузир лопнув, коли цього нiхто не чекав. Аналiтики ще ввечерi впевнено писали, що «повiтря у валюацiях, звичайно ж, е, але стрiмке зростання продовжиться».




Роздiл 7

Мiстер Хамфрi, переiзд до Фiнляндii, «вiльна смуга й зелене свiтло» i кiнець одного мiхура


Що ж трапилося? Простiше кажучи, винахiд iнтернету i його вихiд в маси дозволили народитися цiлком новому типу бiзнесу – доткомам (це кiнцiвки адрес бiльшостi домашнiх сторiнок – .com). Старому бiзнесу довелося перебудувати своi процеси й запит на нове, на те, що нещодавно народилося. У 1993 р. створили перший браузер Mozilla, а до кiнця 1997-го вже у третини домогосподарств у Штатах був iнтернет.

Масово створювалися новi стартапи, якi швидко зрозумiли, що «медiа й пiар – наше все». Енергiя й ресурси часто вкладалися вже не у створення реального продукту, а в рекламу й маркетинг. Як сказав керiвник однiеi великоi компанii: «Кожного разу, коли я даю пресконференцiю, акцii компанii пiднiмаються на 15 %. Тому ми вирiшили проводити конференцii щопонедiлка».

Але ситуацiя досить швидко вийшла з-пiд контролю, i реальнi показники обороту й прибутку вже навiть суто теоретично не могли вiдповiдати мiфiчним захмарним очiкуванням, створеним самими компанiями, медiа та аналiтиками. З 1995-го по 2000 рiк iндекс Nasdaq пiднявся на 400 %. Очiкування зростання або «price to earnings» були в середньому 200, у той час, як бiльшiсть компанiй були збитковими.

Пузир dot.com лопнув у прямому значеннi цього слова за один день, коли з сукупностi обставин впав Nasdaq, й iнвестори швидко почали розумiти, що за красивими обiцянками часто стоiть порожня каса. Венчурний капiтал «пiшов у засiдку лiкувати рани», а великi компанii про всяк випадок заморозили iнвестицii в IT.

Спробуйте вести переговори про продаж IT-компанii в такий час. І це незважаючи на те, що в нас як в аутсорсерiв, якi продавали робочi години, був реальний оборот i абсолютно зрозумiла послуга.

Справа закiнчилася тим, що купили не саму компанiю: я перейшла до них працювати, отримала опцii Arvopaperi, хорошi умови й мiй перший Jaguar S-type. Це була вiдповiдь вiд керiвника бiржi на мою презентацiю. Jaguar я чомусь назвала «сер Хамфрi», бо мене, напевне, надихнув головний герой «Касабланки» Рiк Блейн у виконаннi Хамфрi Богарта i сер Хамфрi в серiалi «Так, пане мiнiстре». І досi в мене старий спортивний Jaguar. Просто не знаю машини кращоi й «з душею». А опцii пiд час продажу Arvopaperi потiм конвертувалися в нормальний бонус.

У Фiнляндii я, напевно, одразу виявилася «нестандартним явищем». Юна дiвчина в правлiннi солiдноi компанii у фiнансовому секторi, ще й займаеться IT? Це як?

Фiнляндiя за своею суттю й поза сферою IT досить консервативна: на все свiй час, мiсце й порядок. Ти закiнчуеш школу. Потiм, якщо ти хлопчик, iдеш до армii, i якщо хочеш стати топовим керiвником, краще i там не лiнуватися, а далi – до вiйськового училища, i добре було б стати, як мiнiмум, офiцером. Це i престижно, i показуе працездатнiсть та дисциплiнованiсть. Потiм ВНЗ i перше мiсце роботи. А потiм крок за кроком кар’ерними сходами, i так рокiв до 35 ти можеш завоювати собi мiсце пiд сонцем у середньому менеджментi. Середнiй вiк керiвникiв бiржових компанiй – 52 роки. Тих, хто молодший 40 рокiв – всього до 10 %, i лише третина з них – жiнки. Ось така статистика.

А тут приходить Янiка: «Добрий день». Точно всупереч будь-якiй статистицi й поза правилами. Приблизно 22-рiчна дiвчина, тодi ще блондинка, яка працюе у сферi IT й фiнансiв i в топменеджментi.

І що вiдповiсти, коли зараз у мене запитують: «Простiше ж бути дiвчиною? Правда ж, простiше звертатися i спiлкуватися? Так?» Нi! Звичайно, не простiше. Звичайно, дiвчиною не простiше бути нi в бiзнесi, нi в топменеджментi, нi в полiтицi, нi навiть в IТ. Хоча складно порiвнювати, я хлопцем не була. Але, по-перше, iмовiрнiсть, що ти проб’ешся в «топи», об’ективно менша. Абсолютно нiчого особистого, тiльки статистика. По-друге, нiхто поки що не вiдмiняв i реальну за статистикою рiзницю в зарплатах, i це не мiф. Мiфом швидше е те, що iснуе повна рiвноправнiсть. Права, можливо, i рiвнi, але умови рiзнi.

Також «завдяки» забобонам, ти кожного разу повинна доводити бiльше нiж солiднi, з правильною школою чоловiки. Цi кривi погляди «що ти, дiвчино, знаеш?». І навiть коли ти дiсталася вершини, завжди знайдуться тi, хто залишиться при своiх глибоко шовiнiстичних переконаннях. Навiть зараз, коли я вже 25 рокiв в IT i говорила загалом про украiнський космос i про те, що «дозволили приватний космос», знайшовся 80-рiчний iнженер «Пiвденмашу», який не змiг не залишити пiд моiм дописом коментар, що «красивiй дiвчинi краще в бутиках продавати, нiж про космос говорити». Я розумiю, складно сприйняти, що я молода, та ще й дiвчина, i говорю про космос, але я не уявляю, як хтось мiг би застосувати такий тон щодо чоловiкiв. «Ти так добре виглядаеш, що тобi краще б до спортзалу ходити, нiж говорити про IT». Не зустрiчали? Я теж жодного разу.

Можливо, менi й було б краще в бутиках i в спортзалi, але я вiрила, i досi вiрю, що працездатнiсть – основна запорука успiху, i що я можу всього досягнути сама, власними силами, як моя мама. Нещодавно Ілон Маск розповiв про запоруку своiх успiхiв: «Коли iншi працюють 8 годин на добу, а ти 14–16, ти просто робиш i встигаеш вдвiчi бiльше, i це створюе велику ймовiрнiсть успiху». До речi, це теж просто статистика.

У Гельсiнкi я орендувала кiмнату у свого друга IT-шника, який створив свiй дотком i дуже навiть успiшно продав його великому оператору. Принаймнi, тодi ще так здавалося. Яакко чи Яска багато в чому був одним iз символiв успiху епохи доткомiв у свiтi. Про нього i його брата писала британська газета «Financial Times» як про наймолодших IT-мiльйонерiв, якi змiнювали Ferrari на Lamborghini, щоб стати в чергу на Koenigsegg. І ще, як приклад часу, Яска потрапив на черговi шпальти «Financial Times» тому, що отримав найбiльший у свiтi штраф: пiд час руху «занадто часто змiнював смугу» – 44 000 евро. А потiм побив власний рекорд штрафу за перевищення швидкостi, отримавши новий – 77 000 евро. День народження Яска провiв у Росii, лiтаючи на винищувачi МiГ.

«The drag was nice and wide», – пояснив сам молодий мiльйонер чесно й без пафосу, просто констатуючи. Ця цитата була багато в чому символом того часу – порожня дорога, зелене свiтло, i ти летиш на швидкостi вдвiчi бiльшiй за дозволену.

Яскина квартира була в трьохстах метрах вiд моеi роботи. Маленька квартирка-студiя знаходилася в самiсiнькому центрi Гельсiнкi бiля залiзничноi станцii й трамвайних колiй. Кожного разу, коли проiжджав трамвай, весь будинок здригався. На честь мого в’iзду Яска подарував пляшку шампанського, яку ми ввечерi вiдкоркували з мамою – вона приiхала в гостi з Естонii. Ми не зрозумiли, чому шампанське затишно укладене в коробцi, випили усього по келиху. «Ну таке-е». Вранцi вилили залишки. Яска, освiчений i веселий, лише чемно потiм натякнув, що ми пiд вечiрнi сушi вiд нудьги вилили шампанське «Dom Perignon» мого року народження. За цiною, скажiмо так, зовсiм не середньою.

Але вже скоро сталося те, що часто траплялося в епоху доткомiв. Прийшла податкова i зажадала, щоб Яска оплатив податки вiд продажу частини акцiй стартапу. Усi, як i ранiше, розраховували, що ринок продовжить рости. Але вiн не рiс, i вiльних акцiй виявилося недостатньо, щоб сплатити податки. А решта акцiй були пiд забороною продажу, що теж часто трапляеться, коли продаеш частку в компанii. Тодi для якiрних iнвесторiв починаеться перiод «lockup», у перебiгу якого акцii продавати не можна, щоб не «розгойдати» цiну на них. Інакше iншi власники акцiй сказали б: «Ага, той, хто знае, бiльше продае, значить менi теж треба продавати», i почалося б падiння курсу, хоча причин для цього не було. До того ж, треба дати сигнал, що засновники залишаються мотивованими.

Тiльки за одну рекордну нiч цiна акцiй, якi залишалися пiд забороною продажу, упала на 8 мiльйонiв евро. Ти просто дивишся, як все падае i не маеш жодноi можливостi на щось вплинути. У результатi Яска пройшов через особисте банкрутство i якийсь час iздив на моему «Ягуарi»: менi вiн не був особливо потрiбен – я ж пiшки ходила i на роботу, i по центру.

На сьогоднi Яска створив карту оплати Pckt, мета якоi – навчити дiтей користуватися грошима. Ми досi дружимо. Ось такi бувають iсторii й життя.




Роздiл 8

Реформи 90-х, журналiстика й четвертий рiк у Фiнляндii


Не пам’ятаю, коли саме, але мене почала цiкавити економiка новiтнього часу краiн, що розвиваються: Прибалтики, Росii та Украiни пiсля розпаду СРСР; шлях проведення реформ чи iхня вiдсутнiсть, розвиток ринкiв й економiк; як рiзнi молодi й немолодi команди вибрали шлях своеi краiни, намагаючись майже навпомацки перейти вiд розваленого соцiалiзму до вiдкритоi й успiшноi ринковоi економiки.

«Ми навiть не знали, що е можливим, а що – нi, тому творили дива», – написав потiм у своiх мемуарах перший прем’ер Естонii Март Лаар.

«Про таке ми читали лише в пiдручниках i не думали, що це можливо зробити в життi», – додав те саме радник реформ в Естонii, колишнiй прем’ер-мiнiстр Швецii Карл Бiльдт.

Я читала все, що тiльки на цю тему публiкувалося, – вiд книг до статей, i це було моiм справжнiм основним хобi. Коли менi було 19 чи 20 рокiв, найбiльший медiаолiгарх назвав мене «найкращим в Естонii фахiвцем з економiки краiн, що розвиваються». Це, звичайно, було перебiльшенням, але вже з пiдлiткового вiку я насправдi дуже захоплювалася ринками, реформами й аналiтикою. Чомусь розумiла суть i могла аналiзувати i, як виявилося пiзнiше, прогнозувати. Із 2015 року пiд час переiзду в Украiну я вирiшила принципово не бути в полiтицi, бути технократом i лише зрiдка дозволяти собi «мудрувати». Ти або говориш, або робиш. Але коли ти робиш, твоi слова сприймають iнакше, не так, як коли ти просто стороннiй аналiтик.

Але тодi, у далекому 2001 роцi, я ще мудрувала. Якось вийшло, що в головний журнал для iнвесторiв Arvopaperi треба було написати статтю про економiку Росii. Я написала, вона пiдiйшла, так i пiшло. Менi видiлили свою колонку на порталi, вона стала популярною навiть у колi аналiтикiв та керуючих фондами, i рокiв зо три я вела свою колонку про ринки «Jaanika». Інодi писала статтi в журнал, брала iнтерв’ю у ключових дiячiв. За вечiр до чергового iнтерв’ю i до нiчного потягу менi подзвонили: «Вибачте, будь ласка, не виiжджайте, у пана ХХ з «Юкоса» несподiванi змiни в планах». Подальше зараз вже частина iсторii: з лiтаком, злiтною смугою, ФСБ й арештом Михайла Ходорковського.

У надiйних руках головного редактора Arvopaperi я, крiм своеi основноi роботи керiвником IT, пройшла i справжню школу Журналiстики. Саме Журналiстики з великоi лiтери. Факти повиннi бути завжди на 100 % перевiренi вiд першоджерела або вiд надiйних головних свiтових медiа. Джерела треба цитувати точно, слово мае силу. Нiчого не можна припускати. Ти або знаеш i перевiрив, або краще не пиши. Фiнляндiя – краiна, яка не любить профанацii i спотворення фактiв. А це був журнал i портал, який вважався кращим. І тут знову Янiка. Добрий день. Знову в найконсервативнiшiй сферi бiржi, фiнансiв i аналiтики. Це як у моему улюбленому комiксi, де маленька овечка вчепилася зубами у вовка. «Олесю, – сварить ii мама, – ти знову порушуеш правила харчового ланцюжка».

Я постiйно порушувала правила харчового ланцюжка, надзвичайно багато працювала i набагато бiльше мусила доводити свое право взагалi iснувати в цьому ланцюжку. Як я вдячна керiвникам Arvopaperi, якi вирiшили, що я гiдна цього, й захищали, коли я трiшки по-хорошому бешкетувала. Завжди потрiбнi тi, якi вiрять, створюють i пiдтримують команду. Один у полi не воiн. У жодному полi, нiхто. До речi, ще краще сказав керiвник Alibaba, один iз найуспiшнiших керiвникiв у свiтi, Джек Ма. «Я не знаю нiчого про технологii та маркетинг i юридичнi питання, я тiльки знаю про людей», – заявив вiн на виступi в Парижi. Ключ успiху – це команда, i твоя команда повинна бути щаслива. Я теж завжди в це вiрила.

У 2012 роцi я стала ще й радницею Марка Мiхкельсона – керiвника парламентського комiтету закордонних справ iз питань Росii й Украiни в Естонii – i багато рокiв писала колонки в рiзнi iнвест-видання й портали Фiнляндii та Естонii. А приблизно з 2005 року до 2007-го вже й сама видавала в Естонii свiй журнал iнвестицiй «Profit». Але недовго – до того, як пiшла працювати в iнвест-фонд i продала журнал одному банку (не пам’ятаю, чи можна за договором називати його назву).

Так що iз журналiстикою й аналiтикою пострадянських економiк у мене давня любов, i досi мене дратуе продажнiсть, манiпуляцii й неповага чи байдужiсть до фактiв, якi часто можна зустрiти в нашому медiапросторi. Як мало залишилося Журналiстiв. І настiльки важлива сила Слова.




Роздiл 9

Створення Kazaa, перший електронний рай i Естонський Фонд Розвитку


Я була щаслива у Фiнляндii. Любила свою роботу, й незрозумiло чому мене взяли у свою компанiю Керкко i його дружина Херрiет – вони, напевно, бiльше нiж на 30 рокiв старшi за мене. Сам Керкко поставляе рiдкiснi метали великим компанiям i е почесним послом Грецii. Елiта старих грошей i «блакитноi кровi». Середовище, де негiдно показувати свое багатство. Я бачила, що деякi навiть зрiзали бирки на пальто, якi залишали в загальних гардеробах. Можна купувати дороге, але в будь-якому випадку пiдкреслювати це – поганий смак. Чому вони взяли мене в компанiю – я не знаю, але вдячна iм. Так само, як i з Яско, з Керкко ми дружимо сiм’ями, i вiн завжди запитуе, як поживае моя mamа, пiдкреслюючи саме останне «а». Вечорами – опера або театр, улiтку – красивi острови Фiнськоi затоки.

Історiя Фiнляндii для мене закiнчилася продажем Arvopaperi великiй бiржовiй компанii «Talentum», монетизацiею опцiй i рiшенням, що я не хочу бути простим гвинтиком у великiй органiзацii. Команда поступово розiйшлася, i це стало кiнцем однiеi iсторii.

А для мене це стало початком iсторii у сферi iнвестицiй. У фондi «Martinson Trigon Venture Partners» чи MTVP я трохи навчилася умовляти iнвесторiв увiйти до фонду, а в державному «Estonian Development Fund» з 2007 року зрозумiла, як iнвестувати разом iз приватними iнвесторами i як вiдбуваеться розвиток екосистеми.

У 2003 роцi в Естонii несподiвано з’явився Skype. Можна в прямому сенсi слова говорити «несподiвано з’явився», оскiльки iсторiя успiху Skype була багато в чому випадковiстю. Чотири основних засновники з Естонii зустрiлися з найкрутiшим данцем Янусом Фрiiсом (Janus Friis) i шведом Нiколасом Зенстрьомом (Nikolas Zennstr?m), i повторилася приблизно та сама iсторiя – «у нас е мiзки, ви класнi, давайте заробимо багато грошей», тiльки в незрiвнянно бiльшому масштабi. Естонцi справдi були кращими програмiстами й проектними менеджерами, а Янус i Нiколас знали практично все про iнвесторiв i маркетинг. І вийшла синергiя.

Я iнодi з’являлася в цiй тусовцi через одного iз спiвзасновникiв Skype, Тойво Аннуса, з яким тiсно спiлкувалася. Не пам’ятаю, що писалося в книгах i розповiдалося в блогах про створення Skype, тому розповiм по секрету й коротко. Тойво помер у 2020 роцi вiд iнсульту. Йому було 48 рокiв, i до цього часу вiн був уже не тiльки засновником Skype, але, напевно, найактивнiшим бiзнес-ангелом в Естонii, який i через своi пiдприемства, i безпосередньо вiд себе iнвестував у понад 100 стартапiв. Це була одна з найболючiших втрат – у всiх сенсах цього слова.

Але повернiмося до часiв, коли ми були ще зовсiм молодими: у кiнець 1990-х – початок 2000-х. Спочатку народився Kazaa. Пам’ятаете такi програми, альтернативи Napster, через якi можна було завантажувати музику, iгри та фiльми? Поступово законодавство ставало все менш толерантним, i в результатi не рятували вже й рiзнi Sealand. До речi, це цiкава iсторiя. Розповiм, якщо ранiше не чули.

Вирiшив майор британськоi армii Рой Бейтс збунтуватися проти системи i створити «власне королiвство», до речi, в прямому сенсi слова. Пiд час Другоi свiтовоi вiйни Британське королiвство створило в нейтральних водах рiзнi обороннi конструкцii зi сталi та бетону. Про всяк випадок. А в 1950-тi роки покинуло iх. А майор Бейц вирiшив створити свою радiостанцiю, що знаходиться поза межами драконiвських законiв радiомовлення Великоi Британii. І що для цiеi мети могло б пiдiйти краще нiж нiчийнi, з точки зору мiжнародного закону, землi або води?

Terra Nullius. Вишка була захоплена Роем, який оголосив дану територiю Sealand. Тим часом Велика Британiя зробила висновки i, доки Рой призначав свою дружину принцесою Джоан, пiдiрвала iншi вишки.

У 1968 роцi в результатi однiеi з найскладнiших юридичних баталiй i знахiдки документiв XVII столiття суд визнав, що Велика Британiя все-таки не мае юрисдикцii над спорудженням. Таким чином, Sealand був визнаний i de facto.

Чому я про це розповiдаю? Тому що такий прецедент напрошуеться й на iншi приклади, якi мiстять у собi слова «свобода», «нiчия територiя» й «iнтернет». Через кiлька десяткiв рокiв винайшли iнтернет, i Sealand став пропонувати рай i притулок для представникiв iнтернет-сервiсiв, сайтiв i платформ, якi бунтували проти обмежень, як колись i Рой. У Sealand на деякий час знайшли свiй рай i WikiLeaks, i PirateBay, i багато iнших бунтарiв.

Створений сервiс пiд iм’ям HavenCo був на межi легального й можливого. Це був перший у свiтi електронний офшорний рай. Тому те, що робило його сильним, робило його i слабким, i Sealand пiсля багатьох атак i внутрiшнiх конфлiктiв таки перевiв послуги хостингу в Лондон, i початковий сенс забезпечення свободи загубився.

Також законом вже визначили поняття пiратства, i поступово файлообмiнники – подiбнi до Napster, Kazaa i PirateBay – почали закриватися.

Але команда Kazaa не була б крутою, якби у них не було «плану Б». Хоча, можливо, це завжди й був «план А» – просто використовувати Kazaa для тестування технологii peer-to-peer, технологii обмiну масивних даних, для того, щоб потiм продавати цю технологiю. І коли закрився Kazaa, постало питання: «Для чого можна ще використовувати дану технологiю?» Правильно – для передачi голосу. І поступово на тiй же технологii зародився Skype.

Це зараз здаеться, що для Skype все було просто, як прогулянка в парку, а вони пройшли всi кола пекла пiдприемця-початковця. На ринку вже були месенджери: Microsoft i ICQ. Знайти iнвесторiв завжди важко, i до того ж, не було особливо великих iсторiй IT-успiху i единорогiв з Естонii або Швецii. Ericsson не рахуеться, це iсторiя вже бiльш нiж столiтньоi давностi.

Пройшовши десятки байдужих венчурних капiталiстiв, бiзнес-план Skype потрапив на стiл до Cтiва Юрветсона й Тiма Дрейпера, якi в подальшому стали iнвесторами «Space Х» i «Tesla», iнвесторами Hotmail i ще багатьох крутих стартапiв. Так вийшло (не знаю, чи це збiг), але батьки Стiва – естонцi, якi пiд час вiйни емiгрували до Сполучених Штатiв, i Стiв народився вже там. І хоча сам вiн вже не розмовляе рiдною мовою, вiн вiдчувае себе естонцем. Саме йому держава Естонiя з гордiстю подарувала першу картку електронного резидента краiни. Йому й журналiсту Едварду Лукасу (Edward Lucas), який завжди вболiвав за Естонiю, вiрив, що путiнський режим нi до чого доброго не призводить, i навiть написав одну з перших у свiтi книг про кiбершпiонаж.

Але повернiмося до Skype. Бiзнес-план Skype потрапив на стiл Стiва, й почалася спiльна iсторiя любовi й боротьби. Хоча головний офiс Skype офiцiйно перебував у Стокгольмi, команда iнжинiрингу з чотирма спiвзасновниками залишалася в Естонii, i Skype виправдано вважали естонським. І 500 мiльйонiв евро, що надiйшли естонським засновникам пiсля подальшого продажу Skype Майкрософту, тiльки посилили цю думку.

Так i вийшло, що в Естонii з’явився «свiй Skype» завдяки багатьом рiзним моментам, але ще не особливо завдяки самiй Естонii як державi. Хоча держава вчасно поставила правильне питання: «Що треба зробити, щоб це не залишилося одноразовою iсторiею й у нас з’явилося багато нових «скайпiв»?»

Не треба просто «заливати» компанii грошима або починати змiнювати закони, треба зрозумiти, у чому реальна проблема. А проблем було багато – стартаперство ще не було «крутим за замовчуванням», не iснувало достатньоi кiлькостi акселераторiв i менторських програм, не було платформи бiзнес-ангелiв i достатнього венчурного капiталу. І тодi Естонiя стала вирiшувати саме цi проблеми, закривати прогалини, якi заважали розвитку. Податкiв не чiпали, не вони були суттю проблеми. Одним iз постулатiв фiскальноi полiтики було те, що податкiв мае бути кiлькiсно мало, вони повиннi бути всiм зрозумiлi й не мати лазiвок i виняткiв. Адже коли багато рiзних податкiв, це ускладнюе адмiнiстрування для всiх. Крiм того, коли е податковi пiльги або рiзноманiтне оподаткування, починають шукати лазiвки. У результатi такого мислення й пiдходу Естонiя вийшла на перше мiсце в рейтингу «простоти сплати податкiв», i на збiр податкiв витрачалося найменше коштiв у Європi.

Тодi й вирiшили створити один iз способiв пiдтримки стартапiв – Естонський Фонд Розвитку. Ідея була досить проста: оскiльки на ринку немае достатньоi кiлькостi венчурних iнвесторiв, якi iнвестували б у високотехнологiчнi стартапи на раннiй стадii i з високим ризиком, державi треба взяти частину ризикiв на себе, пiдтримати грошима й стати гарантом для iнвесторiв.

Для iнвестицiй держава видiлила 2 % акцiй Естонського Телекому, якi належали iй i котувалися на бiржi, i для кожноi iнвестицii фонд продавав акцii. А сам Фонд пiдпорядковувався безпосередньо парламенту.

Я стала четвертим спiвробiтником Фонду. До мене в командi були лише керiвник Фонду, керiвник вiддiлу iнвестицiй та перший iнвестицiйний менеджер. Інтерв’ювала мене цiла команда, i зрештою я стала другою iнвест-менеджеркою.

Завжди круто перебувати пiд час народження чогось важливого. Ти реально вiдчуваеш себе частиною iсторii, навiть маленькоi, i вiдчуваеш цей неймовiрний адреналiн, знаючи, що будуеться щось абсолютно нове, чого ранiше не було.

Фонд допомагав «експортноорiентованим компанiям iз високотехнологiчною складовою» знайти iнвесторiв i мiг iнвестувати тiльки в тому випадку, якщо на тих самих умовах, хоча б у масштабi 50 % iнвестицiй, знайшовся б приватний iнвестор. Тiльки разом iз приватними грошима, оскiльки лише розумнi й зацiкавленi iнвестори вкладають власнi кошти й допомагають. І це запорука реального успiху. Фонд зi свого боку давав грошi на решту, допомагав у всiх юридичних питаннях i додавав солiдностi. «Хто ваш iнвестор?» «Держава Естонii». Звучить як гарант, принаймнi, надiйностi.

Як взагалi iнвестор iнвестуе в стартапи? Часто просто на довiрi до засновникiв та iдеi. Складно реально прорахувати ймовiрнiсть глобального успiху. У тебе може бути найкрутiший продукт, але неправильний час, бо, наприклад, увiйшли сильнi конкуренти, якi демпiнгують ринок або настала криза, чи просто виявилося, що даноi проблеми не iснуе в такому масштабi, як думали стартапери, або засновник вирiшив, що «вiн втомився i бiльше не хоче».

Як приклад можна навести украiнський стартап PetCube, про який довго i з постiйною надiею думали, що вiн буде великою iсторiею успiху. Якщо ви не в курсi, це розробка камер-асистентiв для домашнiх улюбленцiв, якi залишилися вдома самi, але хотiли б почути голос господаря. Так – начебто е потрiбний продукт. Так – начебто е i сильнi iнвестори, але який дохiд отримають iнвестори вiд iнвестицiй, складно сказати. Всесвiтньоi iсторii успiху поки немае, i недостатньо того, що е iдея, продукт й iнвестори. Бо, врештi-решт, успiх – це не просто переконати iнвесторiв, але й заробити iм очiкуваний прибуток. І трохи бiльше.

Як сказав один естонський венчурний iнвестор: «Я дивлюся на людей, якi прийшли за грошима, i ставлю собi запитання, чи вiрю я, що вони зароблять менi десять мiльйонiв? Чи горять iхнi очi? Тодi я множу суму, яку вони просять, на три i приймаю рiшення».

Так було i з роботою у Фондi. Звичайно, ми намагалися для себе вiдповiсти на всi логiчнi запитання: чи вирiшуе даний продукт реальну проблему, у чому справжнi конкурентнi переваги, чи е вже у команди iсторiя успiху. Але завжди залишався коефiцiент непередбачуваностi. Чи буде все збiгатися i чи все вийде? Щоправда, участь в iнвестицii активного i професiйного приватного iнвестора пiдвищувала ймовiрнiсть успiху.

Естонський Фонд Розвитку пропрацював 11 рокiв, а потiм його лiквiдували й передали портфель iнвестицiй приватному фонду. Нi, нiчого не сталося, просто держава вирiшила, що Фонд виконав свое завдання: на ринку вже досить венчурного капiталу, прогалини вже немае, i Фонд бiльше не потрiбен, оскiльки його роль виконана. Таке трапляеться.

Найуспiшнiшими iнвестицiями Фонду залишилися, напевно, Cleveron i, через SeedBooster, GrabCAD. Cleveron – це виробник посилочних автоматiв, до лав клiентiв якого входить i Wallmart. GrabCAD – це платформа, на яку iнженери можуть завантажувати своi креслення, а кому потрiбно, то й купувати, i вивантажувати.

Крутий був досвiд того часу, коли й сама держава працювала як стартап, i намагалася зрозумiти, як не лише не заважати, а й допомагати.




Роздiл 10

Урмас Сиирумаа, створення кварталу Ротерманн i п’ять рокiв в US Invest


Я ненавиджу «iнтриги й плiтки у виглядi версiй» i тому просто скажу, що збiглося кiлька моментiв, i я пiшла з Фонду до приватного iнвестора Урмаса Сиирумаа, в його фонд US Invest.

Урмас Сиирумаа розпочав свою службову кар’еру, органiзуючи охорону вищих урядових гостей Президента. Вiн прийшов до цього своею працею, без високопоставлених кумiв i «тата, який подарував квартири». Навпаки, вiн вирiс без батька, i було зовсiм не просто, вiн сам розповiдав про це кiлька разiв в iнтерв’ю.

Незабаром Урмас створив власне охоронне пiдприемство ESS, яке згодом виросло в найбiльшого гравця в Естонii, потiм – у Прибалтицi, згодом стало найбiльшим у Схiднiй Європi. Зрештою ESS, перейменоване у Falck, було продано свiтовому лiдеру G4S, але за крутоi умови: «Ми вас купимо, але протягом десяти рокiв ви продовжите керувати ним, у вас це добре виходить».

Нiяких державних грошових потокiв або «наколядував мiльйони». Можна й так.

На той час, коли я прийшла в US Invest, маленька iмперiя виросла вже в бiльшу, i вартiсть активiв фонду становила бiльше 300 мiльйонiв евро. Це були й охороннi пiдприемства, i електростанцiя на вiдновлюваних джерелах енергii, i приватний медичний центр, i швидка допомога, сотнi тисяч квадратних метрiв нерухомостi в центрi Таллiнна й Риги, художня галерея, оператор WiMax та багато iншого.

За п’ять рокiв роботи в US Invest i з Урмасом я просто дуже багато чого навчилася, навiть не знаю, з чого почати перераховувати.

Хоча почну вiд самого початку – з того дня, коли я прийшла в його свiт. І це, справдi, свiт US. Урмас – iнвестор iз великоi лiтери з глянцевих журналiв, бiзнес-газет i всiляких топiв. Історiя Попелюшки, чи як там це називаеться, щоправда, Попелюшка – чоловiк. Але при цьому вiн надзвичайно проста й хороша людина.

Ми познайомилися на одному iз бiзнес-заходiв, у мене були непростi часи у стосунках з керiвником iнвестицiйного департаменту Фонду Розвитку, якого потiм звiльнили, i тут все збiглося i в часi, i в ситуацii. Зараз, коли я гуглила дати для книги, знайшла навiть статтi про те, як «Фонд втратив iнвестицiйного експерта, вiддавши його Урмасу», тобто мене. Не знаю, чи була я втратою для Фонду, але для мене перехiд до Урмаса був початком нового шляху розвитку, i не тiльки в тому, як робити правильнi Excel-таблицi розрахунку майбутньоi вартостi, хоча й це теж.

«Вашi документи в Excel, звичайно, крутi, але iнодi не треба ускладнювати, усе зводиться до простих показникiв i логiки. Базова потреба в продуктi е? Є. Ринок зростае? Зростае. Приблизно скiльки?» Ще декiлька запитань – i на серветцi можна прикинути, що вiдбудеться далi. Ми навiть подумали про те, щоб зберiгати цi серветки – зрештою, розрахунки, записанi на них, вiдрiзнялися вiд реальностi в середньому всього вiдсоткiв на п’ять. Просте iнодi не треба ускладнювати. «Мистецтво серветок».

Як не треба й ускладнювати спiлкування з людьми. Будь-якими. Урмас знае практично всiх, i всi знають його. Вiн також знае i днi народження спiвробiтникiв – вiд керiвникiв до прибиральниць. І вiн обов’язково привiтае. Хоча в US я не працюю з 2012 року, Урмас зателефонував i привiтав мене й у цей день народження, як iнколи вiн телефонуе, щоб просто поспiлкуватися. Тепло й приемно.

В один iз перших мiсяцiв роботи в US Урмас пiдiйшов до мого столу й попросив: «Слухай, зателефонуй, будь ласка, йому й скажи щось», – не пам’ятаю вже що. Той, кому треба було сказати щось, був особою з тих обкладинок, на яких не було Урмаса.

«Як я зателефоную, ми ж не знайомi?» – спитала я розгублено. Вiн подивився на мене й посмiхнувся: «Ну ось i познайомитеся».

І поступово я перестала думати про статуси чи посади. Просто люди. Якщо треба, поспiлкуйтеся. Не припускайте, а запропонуйте i запитайте.

Ще один урок вiд Урмаса – коли я щось самовпевнено стверджувала, вiн завжди запитував: «Ти знаеш чи припускаеш?» Натяк зрозумiлий. Тепер уже й моi помiчницi звикли, що я можу передати найнеочiкуванiший номер зi словами: «зателефонуй йому». І не ставлять запитань. Зателефонувати, так зателефонувати. Познайомитися, так познайомитися.

Урмас, який пiсля перiоду заборони конкуренцii створив уже новi охороннi пiдприемства, досi може ввечерi зайти до супермаркету, щоб подивитися, чи коректна й чиста форма в охоронцiв, або зайти на будiвництво, щоб поспiлкуватися з будiвельниками. Є люди, яких реально влада не псуе.

Але, можливо, найважливiший приклад вiн показав iз реновацiею кварталу Ротерманн. Мрii обов’язково збудуться, коли ти вiриш, працюеш i показуеш приклад.

Квартал Ротерманн знаходиться в центрi Таллiнна, i ми називали його «новим серцем Таллiнна». Саме тут мало вiдродитися старе в новому образi. Ротерманн був створений в царськi часи, ще в 1850-тi роки, купцем Крiстiаном Ротерманном. Це був торговий дiм, навколо якого розташовувався маленький промисловий квартал iз соляними й борошняними складами, а ще там займалися виробництвом спирту. Вiзитiвкою кварталу стала цегляна труба, яку було помiтно ще здалеку.

Пiд час окупацii Естонii будiвлi були нацiоналiзованi й стали потихеньку розвалюватися, як i багато чого iншого. До 1979 року будiвлi були в такому жахливому, навiть примарному станi, що Андрiй Тарковський зняв у них частину фiльму «Сталкер». Ту частину, яка показувала безнадiйнiсть. Радянська епоха настiльки зруйнувала iсторичний квартал, що багато будинкiв (iснувала така думка) не пiдлягали реконструкцii. Але вони просто ще не знали Урмаса. А в нього було бачення, як зi старого кварталу за допомогою кращих архiтекторiв створити такий, куди люди захочуть прийти, щоб провести вiльний час, де буде вiдчуватися життя, а сам квартал стане будинком для креативних людей i всiх, хто цiнуе якiсть i стиль. Обов’язково зберегти старе, просто реновiрувати i зробити щось нове.

«Цього нiколи не вийде», – говорили навiть оптимiсти, бачачи справжнi руiни.

«Це нiколи не окупиться», – казали з жахом фiнансисти, коли Урмас пояснював свое бачення й говорив, що не буде економити на проектi Ротерманн.

«Добре», – погодився Урмас, щоб не сперечатися з тими, хто ще не розумiв. Вiн зробить, i тодi вони самi все побачать. «Нехай воно не окупиться, але я маю право зробити щось для душi й для майбутнiх поколiнь, не економлячи на мрii».

І так поступово будiвля за будiвлею почали вiдроджуватися придбанi Урмасом бiльше 70 000 квадратних метрiв у центрi Таллiнна. Я прийшла в US Invest саме тодi, коли почалася реконструкцiя першого будинку.

За допомогою мiсцевих i мiжнародних архiтекторiв кожен будинок почав жити своiм життям i набувати нового образу. За принципом: зберiгаючи старе, додати щось архiтектурно нове й сучасне. У 2009 роцi перша будiвля потрапила до фiналу архiтектурноi премii Євросоюзу, трохи згодом наступний будинок одержав головну нагороду Muinsuskaitse як найкраща вiдреставрована будiвля Естонii.

До кiнця 2010-го, тобто за 10 рокiв, квартал Ротерманна ожив саме так, як це бачив Урмас, – i в що не вiрила бiльшiсть. Центральна маленька площа була вiдновлена, так само як i будинки навколо неi. Принцип був такий: квартал може ожити лише тодi, коли там тривае життя. Вдень – це бiзнес i магазини, увечерi – це ресторани й бари, а вночi – це люди, якi прийшли додому, бо живуть на верхнiх поверхах. Мешканцi вмикають свiтло, i в кварталi тривае маленьке життя. Кожна деталь мала значення: де знаходяться кубики для сидiння, де пiшохiдний перехiд, де реально проходять люди, i що там розташовано.

Поступово Ротерманн став найпопулярнiшим центром для оренди офiсiв IT-компанiями, рекламними агентствами та iншими креативщиками, як i було задумано десять рокiв тому. На офiси черга, а квартал – це те мiсце, де можна показати гостям круту сучасну архiтектуру або ввечерi посидiти з друзями у крафтових пивоварнях.

Наступним придбанням Урмаса стала оборонна фортеця царських часiв, яка довго використовувалася як в’язниця й отримала назву «Батарея». Це той випадок, коли охоронцi iсторичних будiвель полегшено зiтхнули: iсторичний пам’ятник у надiйних руках. Хто-хто, а Урмас уже точно зможе перетворити старий депресивний комплекс бiля моря на новий свiтлий простiр, зберiгши його iсторiю.

Це iсторiя однiеi мрii й передбачення, в якi творець вiрив у той час, коли всi навколо залишалися скептиками. І говорив: «Нехай твоя праця буде твоею творчiстю, i виходячи з цього, грошi самi прийдуть». Такi iсторii з реального життя вчать бiльше нiж будь-який пiдручник.




Роздiл 11

Життя iнвест-менеджерки i реформа електронного здоров’я в Естонii


Чим же займаеться в реальному життi iнвестицiйний менеджер в iнвест-фондi? Саме iнвест-менеджеркою у 2007 роцi я прийшла до фонду, а у 2012-му пiшла з нього членом правлiння, коли в мене народився син. Я пам’ятаю, як у пологовому будинку ще допрацьовувала таблицi. Життя повноцiнноi iнвест-менеджерки, яка працюе в декiлькох краiнах, i новонароджений син просто не сумiснi.

Звичайний день – це коли ти розриваешся мiж своiми таблицями й презентацiями, таблицями iнших, купою рiзних договорiв i наглядових рад портфельних пiдприемств.

У моему випадку за цi п’ять рокiв я була в наглядових радах приблизно десяти компанiй, вивчала новi ринки, вiдповiдала за продаж портфельних пiдприемств. Залежно вiд рiвня залученостi, це все може займати вiд декiлькох годин до десятка годин на тиждень на кожну компанiю. А якщо ситуацiя кризова або компанiя в процесi продажу чи реструктуризацii, то, звичайно, i бiльше.

Так вийшло, що протягом декiлькох рокiв до продажу приватного медичного центру стратегiчному iнвесторовi я була членом його наглядовоi ради й допомагала реструктурувати i продавати компанiю. Протягом цих рокiв довелося вивчити також ринок медичних послуг Естонii. І зараз я б хотiла розповiсти трохи про медичну реформу в Естонii, i що з цього зрештою вийшло. Менi здаеться, що це актуально для Украiни, де наразi вiдбуваються реформи.

Уже в кiнцi 1990-х Естонiя почала проводити медичну реформу, багато в чому схожу на нашу, за принципом «грошi йдуть за пацiентом». Або навпаки, естонська схожа в чомусь на британську модель. І в Украiнi вибрали британську, але може вийти й естонська.

На початку реформи вирiшили, що медичнi центри й лiкарi первинки повиннi самi керувати своiми ресурсами, так ефективнiше. Тобто, вони повиннi оформитися як окремi юридичнi особи з прозорою звiтнiстю про дiяльнiсть, прибуток i збитки за законодавством органiзацiй з обмеженою вiдповiдальнiстю, як украiнськi ФОПи.

Сiмейнi лiкарi почали пiдписувати декларацii з пацiентами й отримувати дохiд у залежностi вiд кiлькостi пацiентiв у реестрi плюс фiксована доплата на пацiента за аналiзи. А у вiддалених мiсцях отримували ще й доплату.

Для ефективностi лiкарi первинки часто стали об’еднуватися в центри сiмейних лiкарiв, щоб разом орендувати примiщення й набрати необхiдну кiлькiсть пацiентiв для органiзацii осередку приватноi лабораторii. Саме в приватних лабораторiях лiкарi первинки, а часто i вторинки, закуповують послуги. За лабораторiями стоять iнвестори, якi мають ресурси для iнвестування в обладнання й новi технологii, а спiвпраця з лiкарями гарантуе iм постiйний потiк, за рахунок якого окупаються iнвестицii.

Щороку через Лiкарняну Касу, аналог НСЗУ, проводяться конкурси на конкретну кiлькiсть прийомiв до вузьконаправлених спецiалiстiв, i виграти замовлення можуть як центри, що належать державi, так i приватнi. Часто це не покривае витрат державних центрiв, i вони пропонують також платнi послуги. Так, вибираючи час прийому до вузьконаправленого спецiалiста, ти можеш вибрати водночас i час до державноi системи бронювання: або «швидко за своi грошi», або, можливо, i до того ж лiкаря «на безкоштовний час», тобто за держзамовленням, але мiсяцiв через два. Це створило певну ситуацiю холодноi громадянськоi вiйни, де держава стала певною мiрою конкурувати з приватним ринком, пропонуючи нижчi цiни, але це був побiчний ефект реформи.

Водночас увага в основному зосереджувалася на сiмейних лiкарях, тобто з будь-якою проблемою ти спочатку потрапляеш до сiмейного лiкаря, який намагаеться вирiшити проблему або, на свiй розсуд i за необхiдностi, виписуе направлення до вузьконаправленого спецiалiста. Отримавши направлення, ти можеш сам записатися до будь-якого необхiдного спецiалiста, який мае вiльний вiд держзамовлення час прийому. Якщо не отримав направлення, то постарайся все-таки вмовити сiмейного лiкаря або йди на платний прийом.

За пiдсумками 2019 року Естонiя вийшла на 29 мiсце в свiтовому рейтингу GHS. Украiна в цьому рейтингу на 93 мiсцi. Але не все так добре, як здаеться на перший погляд. Максимально дозволений час очiкування до вузьконаправленого спецiалiста – 43 днi. Це приблизно 6 тижнiв, i 30 % пацiентiв не потрапляли навiть в цi часовi рамки. До того ж, середнiй час очiкування ближчий до шостого тижня, нiж до третього. Погодьтеся, не з кожною проблемою хочеться чекати так довго, i зрештою, хоча я сплачую немаленький соцiальний податок, при потребi ходжу до приватних вузьконаправлених спецiалiстiв. Медичною системою взагалi задоволенi 60 % пацiентiв. Багато це чи мало, менi складно судити.

При цьому лiкарнi в дуже хорошому станi, за рахунок державних грошей i европейських структурних фондiв закуплено нове обладнання. Екстрена допомога безкоштовна для всiх, i коли життя в небезпецi, прийом вiдбуваеться буквально одразу. Коли життя не в небезпецi, очiкування може тривати й до 6 годин залежно вiд ступеня проблеми. Так, в Естонii справжньою проблемною дiлянкою став доступ до вузьконаправлених спецiалiстiв, але така ситуацiя спостерiгаеться в багатьох краiнах.

Чим Естонiя реально сильна – це електронною медициною або eHealth, або digital health.

З 2008 року вся система медицини тiльки електронна. Усi дiагнози й аналiзи вносяться в карту пацiента, додаеться поступово й iнформацiя вiд приватних лiкарiв i лабораторiй. Старi картки й дiагнози при цьому не оцифрованi.

Електронний рецепт запустили в 2010 роцi, i вже через кiлька мiсяцiв бiльшiсть пацiентiв волiли мати електронний рецепт, а не паперовий. Як це працюе? По сутi дуже просто. Лiкар вводить у центральний реестр iнформацiю про те, якi тобi лiки виписали, ти йдеш до аптеки, показуеш свiй паспорт або ID-карту, фармацевт вводить твiй унiкальний iдентифiкацiйний код в реестр рецептiв, на пiдставi iнформацii видае лiки й робить позначку, що лiки видано. Таким чином з’являеться повна звiтнiсть за рецептурою, i в сiмейного лiкаря е точнi данi про лiкування. До речi, тi, кому з папером комфортнiше, ще й зараз можуть отримати i паперовий рецепт. Це теж демократiя – право вибору, але на сьогоднi в паперовому виглядi рецепти хочуть отримувати тiльки декiлька вiдсоткiв з усiх пацiентiв.

Водночас я сама можу через кабiнет пацiента побачити всi своi дiагнози, аналiзи й рецепти, а також iсторiю, хто дивився мою iнформацiю. За замовчуванням доступ до карти мае тiльки сiмейний лiкар або фахiвець, до якого я прийшла, але я можу сама керувати своею карткою, тобто вирiшувати, кому до якоi частини карти давати доступ.

Спiвпраця з приватним сектором за принципом держзакупiвель поширюеться також i на швидку допомогу. Наприклад, приватний iнвестор може iнвестувати в створення бригад швидкоi допомоги вiдповiдно до законодавства та брати участь в конкурсi Лiкарняноi Каси. Наприклад, бригади приватноi швидкоi допомоги Karell, у радi якоi я була кiлька рокiв, брали виклики з центру «112» й обслуговували свiй периметр у радiусi 3 кiлометрiв. Я не знала тодi ще, що i з «112» у мене мае бути своя окрема життева iсторiя.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/yanika-merilo/ya-vid-yaniki/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения